Голодомор: Історії про тих, хто не хотів вмирати

27.11.18, 10:00

Голодомор 1932-33 років став однією з найтрагічніших сторінок нашої історії. Цей злочин проти українського населення не можливо забути, а тим більше, пробачити. Мільйони наших співвітчизників стали жертвами божевільного експерименту радянської верхівки супроти українського народу. Колективізація, не тільки перетворила українців на рабів, примусово загнавши їх у колгоспи, а ще й стала інструментом для втілення в життя подальшого злодіяння — геноциду українського селянства. Чим більше роки віддаляють нас від тих страшних років, тим більше історії голодомору походять на страшний сценарій фільму жахів. Сьогодні важко повірити в реальність того, що відбувалось на наших землях майже дев'яносто років тому. Однак, Голодомор — це не локальне явище, адже він і досі стосується практично кожної української сім'ї. Тому, допоки жива пам'ять про ті роки, в які, здається, навіть Бог відвернувся від нашої країни, доти ми і можемо вважатись народом, який пам'ятає та поважає свою історію.

23 листопада в обласному краєзнавчому музеї відбулась презентація книги Світлани Орел - “Ті, хто не хотів помирати”, а також тематична виставка присвячена причинам та перебігу подій 1932-33-го років. Особливістю даного заходу став погляд з дещо іншого ракурсу на події Голодомору. Звичайно, ті роки не можна не згадувати з точки зору чисельних втрат та страждань нашого народу. Однак, ті страшні події вкотре продемонстрували волелюбність та непокірність українського народу. Про цю сторону медалі тих подій сьогодні відомо не так багато. Історії про випадки канібалізму, вбивства батьками своїх дітей, через свою високу емоціогенність найбільше відклались в народній пам'яті. Такі випадки дійсно були, однак їх можна назвати поодинокими. У більшості випадків, українці проявляли співчутливість та взаємопідтримку. На сторінках книги можна знайти історії про тих людей, які ризикуючи життям, ховали зерно та їжу, для того, щоб врятувати від голодної смерті своїх односельчан. До того ж, всі ці історії є реальними,та написані на основі матеріалів обласного архіву. І що найважливіше — їх героями є жителі Кіровоградської області.

Противники визнання Голодомору часто закидали відсутність спротиву з боку українського народу у 1932-33 роках, апелюючи до загальнонаціональної пасивності. На сторінках книги “Ті, хто не хотів помирати”, Світлана Орел розвінчує і цей міф, розповідаючи про спротив, який чинили жителі тоталітарній системі, з якою їм довелось зіткнутись віч-на-віч. До того ж, радянська влада ретельно готувалась до цієї політичної акції проти українського селянства. Колективізація, ліквідація української церкви, розкуркулення — ці заходи більшовиків відібрали у українців головні споконвічні цінності — власну землю та віру в Бога. Однак, навіть попри це, українці знаходили в собі сили протистояти злочинній тоталітарній машині. На українських землях практично більша половина українських селян відмовилась від добровільного вступу до колгоспів. Та й під час самого Голодомору, хоч населення було вкрай виснаженим, знаходилось багато тих, хто не хотів віддавати зерно до колгоспу та виконувати непомірні хлібозаготівельні плани. Про те, як на Кіровоградщині боролись та противились Голодомору — читайте на сторінках нової книги Світлани Орел - “Ті, хто не хотів помирати”.

Під час Голодомору Кіровоградщина понесла чимало втрат. Довгий час, пам'ять про голод 1932-33 передавалась лише у формі усної історії — із уст в уста. Важливо, що сьогодні ці історії фіксуються та зберігаються у народній пам'яті. Тож, книга Світлани Орел є надзвичайно близькою для нас, адже на її сторінках розповідається про жителів Кіровоградщини, історії незламності та самопожертви яких повинні стати для нас прикладом взаємопідтримки та єдності.

текст і фото - Олександр Нікітін