Всяк кулик своє Кропивницьке вихваляє…

01.09.16, 12:00

Днями довелося відвідати Полтаву, після чого стало ясно, що намагання присвоїти Кіровограду назву «Кропивницький» остаточно переводить місто в розряд провінційних і відкидає його на периферію політичного і культурного життя України. Хоча ініціатори «абиякої назви, аби не Єлисаветград», які зупинили свій вибір на Кропивницькому, обіцяли перетворити «Кропивницький» в театральну столицю України, яка претендуватиме на центр «світової театральної думки». Всю свою «театральну» кампанію вони провели на підставі тверджень про Єлисаветград, як про місто в якому відбулося; народження першого українського професійного театру; місто першої української театральної трупи; місто театру корифеїв та авторів чи не перших українських п’єс; місто, де жили корифеї та інше. З цього робився висновок, що Єлисаветград був колискою і центром українського театрально-літературного життя, правонаступником якого має стати «Кропивницький». Марко Кропивницький – автор відомих українських п’єс, за що його часто називають «батьком українського професійного театру».

Однак, шалена погоня кропивничан за масштабними епітетами на підтвердження власної думки, робить їх схожими на диких острів’ян, які до появи європейських мореплавців вважали свій острів центром всесвіту, а свою культуру – вершиною досконалості.

Насправді, містом де зародилося українське театральне життя, український театральний репертуар і навіть українська національна література, а також народився і жив(!) справжній батько українського театру - є Полтава. Саме в Полтавському театрі, де директором був не хто інший, як І. П. Котляревський, ще в 1819 році були поставлені перші, якісні українські п’єси його авторства - «Наталка Полтавка» та «Москаль - чарівник», а до того були написані перші розділи «Енеїди», яка започаткувала масове вживання української мови(малоруського нарєчія) в літературі. Саме це зрозумів і оцінив Тарас Шевченко, коли писав «На вічну пам'ять Котляревському». Це оцінка фундаментального спадку, залишеного Україні Котляревським. Наші кропивничани про це чомусь не згадують, як не згадують і про те, що перша українська професійна трупа була організована Марком Кропивницьким у 1881(через 60 років після постановки п’єс Котляревського), у Кременчуці, Полтавського повіту, але не у Єлисаветграді. Та і називати «Першим українським» театр Кропивницького в Єлисаветграді після Полтавського театру Котляревського - якось і не справедливо, і не скромно. Це після І. Котляревського з’явилися Квітка-Основ’яненко, Кропивницький чи Старицький, той же Шевченко, та і Гоголь перебував під впливом його творчості. Це він був батьком і фундатором українського театру, творцем української літератури, а всі пізніші і заслужені діячі української сцени та і всієї літератури, були його послідовниками. Талановитими, нехай навіть геніальними, але лише послідовниками і учнями! Як все російське письменство пішло від Гоголя, так і вся українська література разом з театром - від Котляревського!

Знову ж таки, «Кропивницький», в якості культурно-театрального центру України, аж ніяк не може конкурувати з тією ж Полтавою, де жили і творили Іван Котляревський, Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Панас Мирний та інші. Ми теж, як кажуть, не ликом шиті, але масштаб, як бачите, не той. Там становленням українського театру і літератури займалися фігури європейського масштабу! Тому при всій повазі до корифеїв – єлисаветградців, першість у справі створення українського театру належить не їм! Тому і пра-столиця українського театру не може бути у Кіровограді – Єлисаветграді- Кропивницькому, а лише в Полтаві.

Прихильники «Кропивницького» звинувачують своїх опонентів якщо не в сепаратизмі, то у «малоросійстві» та «хуторянстві». Як бачимо, перетворити на хутір Єлисаветград, місто зі СВОЄЮ унікальною історією, архітектурою та культурою, у тому числі з театром ім. Кропивницького, хочуть якраз прихильники «новоязу», бо лише хуторяни не помічають власної обмеженості, яку намагаються видати за оригінальність.

Уявляю, як зараз зайшлися гнівом патріоти Кропивницького Інгулу, які готові заради торжества хутірської їхньої України не лише забути історію, але і зневажати її. Вони ще не готові до справжньої перемоги над ворогом, але вже готові до помсти. В цьому ряду цілком логічною виглядає помста Єлисаветграду за імперське минуле. Але чи врятує це ситуацію, чи зробить це наше місто величним і достойним поваги нащадків? – сумніваюсь, бо і ми, нащадки славетних єлисаветградців(не лише корифеїв), не виявляємо до них належної шани. Кропивничани думають, що вбивши Єлисаветград, вони дуже нашкодять скривавленій рясі московського царя. Як вони помиляються, бо головне не те, що думає про тебе ворог, а те, що думаєш про себе ти сам. Перейменувателі цього не розуміють, тому пиляють гілку, на якій сидять. Вбиваючи місцевий патріотизм, замішаний на віковічній історії, ви вбиваєте український патріотизм у найширшому його значенні. За їхньою логікою, ми повинні провести повну деімперіалізацію, розпочавши з перейменування Єлисаветграда. Знайшли «імперський слід»! От би вам у Полтаву! От де роботи – непочатий край! Полтава і Полтавська битва – наше Косово поле і згадки про цю трагічну сторінку нашої історії тут на кожному кроці. Тут безліч пам’ятників Петру Першому, чисельні згадки про інших царів є на кожному кроці, та і саме слово Полтава має в історичному контексті негативний для України, і позитивний для Росії зміст. Тут загинула Україна і народилася Росія, принаймі так кажуть російські історики. Так, ми були і складі Росії і служили їй, бо жили в такій системі координат. Що й казати, коли сам І. П. Котляревський збирав народне ополчення для війни Російської імперії з Наполеоном, тобто – служив імперії. Що ж робити з усім цим спадком? У «крушителів» імперської історії в назвах українських міст, відповідь може бути простою, але не розумною. Бо вони думають зовсім не головою Але ж ще Марко Лукич Кропивницький попереджав – «Дай серцю волю – заведе в неволю». В даному випадку – в неволю псевдо патріотичних стереотипів.

Зараз у суспільства нові запити для осмислення української історії і її не потрібно ні переписувати, ні нищити. Її потрібно приймати такою, якою вона є. Ми ніколи не зможемо відмовитися від своїх предків. Якими б вони не були, вони передали нам вогник життя, якій в не згасає на протязі сотень тисяч років, тобто часу існування людської цивілізації. Просто ми з вами живемо в іншому вимірі і у нас власні здобутки, і власні вороги. От з ними нам і випало боротися, а не з тими, кого давно немає на світі.

Нашими залишаються і видатні культурні діячі, як М.Л. Кропивницький. Він уже дістав належне вшанування в Україні. Його імям – Кропивницьке, назване село Бешбайраки, де він народився. Ім’я Кропивницького носить театр і вулиця, його будуть знати і пам’ятати, доки ідуть його п’єси. Хіба цього мало?

Сергій Полулях