Літопис Чорноліського краю пером нашого земляка

06.08.16, 12:00

Письмові джерела свідчать, що в нашому краї у минулому відбувалися напрочуд цікаві випадки і природні катаклізми. «1780 року налетіла з півдня сарана і повиїдала весь хліб і траву… 1802 року, жовтня 14-го, у другій годині вночі стався землетрус, що тривав п’ять хвилин…1819 року у так званому «Нехрещеному Яру» поблизу селища Червоного Кута, гора розділилася навпіл, отвір простягнувся саженів на 4, і був наповнений водою… 1823 року у серпні сталася сильна буря і дощ з градом від заходу; у лісах могутні дуби були вирвані з корінням, а град на берегах річок лежав два дні… 1828 року, у Велику Суботу сильно загримів грім, опісля чого став падати сніг, який лежав три дні… 1839 року, у 29-й день серпня, о 10-й годині вечора, з’явилося у небі знамення ̶ полум’яна булава, і тривало близько 4-х хвилин…»

Ці відомості днів доніс до нас нарис «Чорний ліс і його околиці» єпископа Арсенія (Іващенко) (1831-1903), який був опублікований у 1858 році. У ньому описані мабуть найдавніші відомості про наш край. Так, з 1680-х років цей край належав відомству Крюківської Воєводської Канцелярії. А заселення тут почалося від 1730 року, коли в архівах згадуються розкольницькі слободи Плоске, на лівому березі річки Сріблянки, та Знам’янка, на південній опушці Чорного лісу. За достовірними відомостями, у 1736 році татари спалили у Дмитрівці церкву Св. Князя Володимира, і це селище є також одним з найдавніших у краї. Запорожці не воднораз обирали Чорний ліс і близьку до нього Чуту поприщем своїх вдалих походжень. А зникнення тут гайдамаків пов’язують з тим часом, коли гусарські полки вчинили обшук в Чуті і Чорному лісі після Коліївщини 1768 року.
З 1751 року околиці Чорного лісу поступили у відомство Нової Сербії. Так, Цибулів і Дмитрівка, які вже існували, були посилені сербами і волохами, що оселилися тут. У 1750-х роках отримали початок села Богданівка, Чорноліска, Шамівка, Йовине і Костянтинівка, а близько 1775 року стали відомими Водяне, Табори і Орлова Балка. Всі церкви описуваної «країни» були підвідомчі Новомиргородському Духовному Правлінню. «18 вересня 1769 року було наказано «чесним священикам шанців Панчева, Вуковара, Дмитрівки і Глинська негайно відправити своїх дітей у Переяславську Семінарію...» А для мирян осередками освіти були приходські школи при церквах. Тут навчали закону Божому, церковному співу, молитвам і канонам, іноді – письму.
Єпископ Арсеній пише, що «при східній околиці Чорного лісу, по лівому берегу Скелевої, розташовано селище Патрина. Далі, за течією Скелевої, стоїть селище Орлова-Балка, в урочищі, відомому в 1760-х роках, як збірному пункті загону ватажка Запорозького Орла. Жителів в Орловій Балці – до 400 душ чоловічої статі… А у п’яти верстах від Орлової Балки, на захід, існує, з 1730 року відоме, селище Знам’янка, засноване втікачами-розкольниками». У 1785 році князь Потьомкін-Таврійський запропонував жителям Знам’янки переселитися на казенні землі у колишньому Кримському Ханстві. У грамоті Потьомкіна до «села Знам’янки виборного Мар’яна і всіх мешканців 3 квітня 1785 року» віщувалося знам’янчанам, що «для них буде збудована церква, казенним коштом, хати також збудовані будуть від казни». Через це мешканці перейшли на береги Білозерки, поблизу Дніпра, де заснували Велику Знам’янку та інші слободи. Знелюдніле ж селище було населене кріпосними самого Потьомкіна… По смерті князя вони поступили в адміралтейське – морське відомство, а у 1816 році причислені до військових поселенців. «Церква Знамення Пресвятої Богородиці збудована 1835 року.
У 4-х верстах від Знам’янки, при витоку річки Водяної, існувало з 1770-х років селище Водяне. В 1784 році воно було куплене у попереднього власника князем Потьомкіним, а з 1793 року зробилося станицею Бузького Козацького війська… Сюди щорічно прибуває хресний хід із селища Знам’янки, який відбувається 8-го числа травня…»
Ці відомості відкрив нам наш земляк, А.І.Іващенко, який народився у селі Шамівка 1831 року. А.Іващенко закінчив курс у Київській духовній академії, довгий час служив настоятелем монастиря, а у 1893 році був возведений в сан єпископа та призначений вікарієм Тульської, а потім Новгородської єпархії. Як писали автори Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона «він мав сміливість говорити правду без прикрас у добу загального мовчання. Його оцінки високих чинів духовного відомства були влучні, дотепні та нещадні. Такої свободи слово йому не пробачали». Життєвою розрадою єпископа Арсенія було вивчення історії України, а особливо степового краю Херсонської губернії. Йому й належить один з найперших в історії нарисів Чорноліської округи.

Міський краєзнавчий музей м. Знам'янка