Інна Тільнова: «Я би не хотіла задружуватися з жодним із чиновників. Тому що чиновники приходять і йдуть, а «Баба Єлька» лишається»

18.01.22, 14:55

Минулого року я побувала на званій вечері в «Ресторації Кропивницьких», де громадська організація «Баба Єлька» влаштувала дегустацію страв за рецептами з книги (тоді ще майбутньої) «Смачна Кропивниччина».

Зізнаюся, мене й досі не полишає відчуття трепетної радості, коли на столі один за одним з’являлися делікатеси: реберця в соусі з осінніх ягід за рецептом із княжого помістя Кудашевих, які понад сто років передає з покоління в покоління родина Мельників з Малої Виски; рибна закуска за рецептом Марії Ковтюх із Новгородки; бандурівські вареники за рецептом Марії Павленко з Олександрівського району.

Ну, а родзинкою дегустації став борщ за рецептом Олени Рибалкіної з села Розсохуватки Маловисківського району – тієї самої баби Єльки, чиїм ім’ям назвали унікальний фольклорно-просвітницький проект.

Про те, як він народився та змінив життя його учасників та учасниць, ми бесідуємо з редакторкою «Нової газети» Інною Тільновою.

Інна Тільнова

– Думка про створення якогось просвітницького проекту була в мене давно, - каже вона. – Публікації про вибори та політичні процеси ніколи не приносили мені задоволення. Це не та ідея «сродної праці» Григорія Сковороди, коли ти отримуєш задоволення від того, що робиш, а найбільша розкіш – ще й отримувати за це зарплату. У школі ми вивчали філософію Сквороди, вона мені дуже близька: і про втрату часу, яка «з усіх втрат найтяжча», і про «сродну працю». Я шукала це, намацувала. Окрім того, я вважала і вважаю, що медіа і в цифрову епоху мають нести не лише інформативну функцію, а ще й просвітницьку і спонукальну до чогось. Я інколи запитую людей: «А ти що рятуєш? Чим займаєшся, крім того, що живеш, заробляєш гроші? Можливо, опікуєшся бездомними тваринами, чи допомагаєш хворим на рак дітям?». Тому що люди не можуть жити безцільно.

Ці думки були весь час у моїй голові, аж поки я не познайомилася зі Світланою Булановою. Вона косметолог, має свій салон. Якось я прийшла до неї на прийом і одразу збагнула, що ця людина близька мені по духу. Справа в тому, що мені легше спілкуватись українською мовою. Це якийсь маркер «свій – чужий». Коли ми почали спілкуватися, вона заговорила буквально моїми словами: про дитинство в селі Маловисківського району, звідки і я родом. Світлана дуже шкодувала, що Кіровоградщина – це ніби така фольклорна пляма, або дірка, як казали фольклористи. Це не представлена, не ідентифікована, не промаркована територія України, периферія. Це ніби перехрестя якихось шляхів, які ведуть звідси, а не сюди. У мене була така ж думка.

– Свого часу була популярною теза про Кіровоградщину – центр України. Але вона не допомогла змінити менталітет людей, які чомусь прагнуть виїхати звідси.

– Ви маєте рацію. Мені боляче, що діти, які приїздять із села, відчувають комплекс неповноцінності й меншовартості. Вони соромляться свого походження, своєї мови, традицій. Вони дуже несміливо починають ставати міськими жителями і вважають, що мова – це перше, що має об’єднати їх з містом. Тому й переходять на російську.

Я згадую себе, коли була малою. Те, що я бачила в селі, я не романтизувала. Наприклад, коли моя бабуся з подругами співали старовинних пісень, я скоріше затикала вуха, ніж слухала. Вона померла, а я не встигла нічого від неї записати. Не послухати про її молодість, ні про весілля, ні про Голодомор. Така ж сама історія у Світлани. Її бабуся, баба Єлька, пережила Голодомор, народила 10 дітей. Вона була знахаркою, травницею, пекла хліб, співала. І це все Світлана так само втратила, коли переїхала до міста, народила дитину, почала займатися бізнесом.

Аналогічно було і в мене: аспірантура, заміжжя, народження сина. Які там баби? Якесь усвідомлення почало з’являтися в нас обох майже одночасно. Я прийшла додому, і в мене почало крутитися в голові, що це може бути дуже крутий просвітницький проект.

Тому що, як на мене, у нас є проблема не представленості, не про артикульованої традиції Кіровоградщини. Дуже багато шароварщини. У клубах у керівників художніх колективів чомусь з українством асоціюються шаровари, бриль, червоний ніс, горілка й гарбузи. І піч із фанери зроблена. Все! У багатьох театральних постановках мені боляче дивитися, що ось така карнавалізація і примітивізація українців і досі живе на сцені. Українець – це обов’язково селянин з пузом, який не може бути інтелектуалом. А якщо і є якийсь панок, то він обов’язково має бути гротескним. Ми розуміємо, що це драми, це опрацювання режисера. Але боляче, коли з рушника роблять фартух, або шиють вишиту сорочку і вважають, що це модернізація. Саме це і стало причиною появи проекту «Баба Єлька».

– Чи замислювалися ви про те, як виглядатиме ваш проект, коли ви починали перші експедиції?

– Я б хотіла, щоб це був медіа-проект, тому що якщо ми щось робимо і про це не кажемо – то ми цього не робимо. Я вважаю, що якщо є якась подія, якою ти хочеш змінити маленьке коло людей чи великий світ – ти маєш про це сказати всім засобами масової інформації. Тому наш проект повинен мати медіасупровід. Я займаюся сторінкою в соцмережах, репортажами й супроводом у «Новій газеті» та на сайті «Першої електронної газети». Також ми зробили свій сайт. Від самого початку це був волонтерський проект, грошей і спонсорів у нас не було і немає.

– Але ж несправедливо все робити лише за власні кошти!

– Виходить так, що три роки ми це робимо. Ми скидаємося із Світланами (Булановою і Листюк), купуємо бабусям гостинці. Купуємо бензин для поїздок, коли ми їдемо в село працювати з листоношами, пишемо якийсь матеріал про землю. Тобто ми поєднуємо редакційні завдання із творчим проектом. Це проект, який, я сподіваюся, зможе існувати і без «Нової газети», хоча газета – його величезна частина. Є водій, є машина, яку ми заправляємо, і є місце, де ми можемо готувати репортажі. Тому що, на відміну від етнографів, які збирають матеріали і забирають їх з собою до Києва, ми повертаємо бабусям газету з публікацією, де написано про них, де є їхня фотографія, вони ці газети бережуть. Це впливає на тираж – це я кажу як редактор.

«Нова газета» могла би бути такою ж самою, як і всі інші. Тому що ми всі крутимося в одному інформаційному полі, і повідомлення МНС про те, що дівчинка ледь не втопилася, а головний лікар онкодиспансеру її врятував, написали всі. І ми не могли про це не написати, а викопати іншу інформацію з офіційним підтвердженням дуже важко з обмеженим колом можливостей і журналістів, тому що нам доводиться економити на всьому. Отож, «Баба Єлька» – це ще й унікальний контент, яким ми можемо конкурувати з іншими виданнями.

Можливо, це меркантильно звучить, але логічно, що проект цікавий не лише мені. Я думала про проект, який цікавий нашим читачам. Наша цільова аудиторія – це жителі сільської місцевості, і я як дитина села бачу, що дуже багато недооціненого і викривленого є у його розумінні. Для багатьох людей село – це не асфальтована дорога, кізяки, болото і примітивізм. Для мене – це джерело традиції, місце, де вона ще законсервована, хай і змінена впливом ззовні. В нас існують і традиції, і забобони, які мені цікаво вивчати. Сподіваюся, не лише мені. Мовлення, діалектизми, страви, які готують, як вони ставляться до їжі, до грошей, до Бога, до хати своєї. Піч, лежанка, город – це все дуже цікаво.

Так виокремилося кілька напрямків. Крім пісень, ми почали збирати також і кулінарні рецепти, спогади про Голодомор, розкуркулення, колективізацію. У нас з’явився міжнародний напрям. Ми побачили, що презентувати Кіровоградщину можна і треба за кордоном. Нас запросили до Великобританії, ми були в Польщі, зараз готуємося в Норвегію. Ми побачили, що в нас дуже потужна команда, для того щоб робити це на високому рівні. Ми співпрацюємо з інститутом етнографії й фольклористики Національної академії. Ми свої надбання не ховаємо, показуємо всім. Наприклад, танець «Краков’як» зібрав півтора мільйони переглядів.

Так звичайна розмова з косметологом стала поворотною в нашій долі, тому що тут задіяні наші сім’ї. Ми разом вивчаємо танці, мій чоловік Костянтин розмальовує хустки-вибійки. Він співає пісні «Баби Єльки», ходить на гурток «Баба Єлька співає». Також є гуртки «Танці з «Бабою Єлькою», кулінарія «Смачна Кропивниччина». Це три наші окремі підрозділи. Я займаюся кулінарією, Наталка Ковальчук танцями, Світлана Буланова – співами.

– Як за цей час трансформувалася газета?

– У нас з’явилась рубрика «Баба Єлька: експедиція на піч». Нам почали писати листи й запрошувати приїхати в експедицію саме в їхнє село. Також у нас з’явилась рубрика «Смачна Кропивниччина», куди читачі надсилають рецепти своїх родин, і рецепти з цих листів увійшли до книги, яку видали спільнокоштом. Газета – це часопис, який показує, як живе «Баба Єлька». Це взаємокорисне для видання, так і нам, оскільки наші матеріали читають 10 тисяч читачів.

– Я звернула увагу, що кожна з учасниць «Баби Єльки» виглядає стильно в українських національних костюмах. Це також під впливом проекту?

– Це ще один напрямок, який називаємо «Мода «Баби Єльки». Ідея – ввести в наше повсякденне життя не лише страви, які ми зібрали під час експедицій, щоб їх готували в ресторанах, а ще й одяг. Ми з дівчатами шиємо собі стилізований одяг на основі експедиційних знахідок та експонатів сільських музеїв. Одяг шиє майстриня Валентина Ляшенко, яке живе в Лубнах. Наприклад, у мене є керсетка, пошита за зразком із села Захарівки Світловодського району, «козачок», або кохта. До речі, сільське населення на початку ХХ сторіччя до радянських часів – це шляхетні, красивенні й модні дівчата. Це дівчата в прикрасах: перлах, коралях, золоті і сріблі. Потім, під час Голодомору, вони змушені були все продати, й переодяглися в куфайки, калоші й валянки. Такою вже була радянська сільська жінка, яка не мала паспорту і працювала в колгоспі за трудодні.

Ми хочемо повернути українство і показати, що мої прадіди і прабаби були шляхетними, красивими, вміли відпочивати. Вони не пили горілки. Маємо свідчення, що на весіллях була варьоха – це перепалений цукор зі спеціями. І молодь не пила так багато, як нині. Ми вивчаємо своє коріння і пишемо про це.

Ми постійно працюємо в невеликих селах, тому що традиція зберігається там, де немає газифікації. Наприклад, піч ми можемо побачити там, де ще топлять дровами. Там я працюю з листоношами. Можливо, це допомагає нам тримати тираж газети. Я не той редактор, який сидить у шкіряному кріслі за столом. У мене немає секретаря, я сама спілкуюся з бабунями й дідунями, які телефонують з якихось питань. На зустрічі з директором обласної дирекції Укрпошти я називаю село, прізвище, вулицю. Це моя робота, моє життя.

– Розкажіть про ваші стосунки з Укрпоштою. Адже більшість українських редакторів мають безліч нарікань до її роботи.

– Бити на сполох нічого не допоможе. У гендиректора пана Смілянського є своя стратегія, і кінцева мета – це не людина, а гроші. Це бізнес-модель, яка має на меті гроші, а не задоволення потреб мешканців села на 50 осіб. Вони зробили схему, за якою, нібито, і вовки ситі, і вівці цілі. Але це знищує пресу. Наш читач не має права розраховувати на газету, хоча ми укладаємо з Укрпоштою угоду. У нас дуже багато обов’язків: здати вчасно газету, написати графік виходу, оплатити доставку і все інше. Проте доставка не відбувається вчасно через створення пересувних відділень. Через це ми втрачаємо щороку близько 1000 примірників тиражу. Нам говорять в очі наші читачі: «Ми не будемо передплачувати газету, тому що нам її не доставляють».

Я в гарних стосунках з обласною дирекцією Укрпошти, з листоношами. Прекрасні люди! Вони кажуть: «Ми не встигаємо за годину роздати всі газети». Вони залишають їх у сільській раді, щоб люди прийшли й забрали. Є дуже гарні працівники, наприклад, директор Укрпошти в Голованівському районі Ольга Петрівна Бабій. Але ми не можемо перестрибнути через свою голову. Є порядки, з якими самі листоноші не згодні. Вони самі нам кажуть в очі: «Так, це вбиває передплату. Ми нічого не можемо вдіяти». Це державне підприємство, але я не бачу, що означає «держава».

– Який ви бачите вихід? Чи порятунок у власних руках?

– Я не бачу перспективи для друкованих ЗМІ, якщо Укрпошта буде продовжувати саме таку політику. Нам треба конкурувати, зменшувати кількість медіа, і потрібна державна підтримка й дотримання Укрпоштою своїх зобов’язань. Ми не можемо подати на них у суд за те, що вони не принесли газету. Вони – монополісти. У мене немає вибору. Або вони будуть носить газети й докладати ще 150 гривень за доставку, або мені скажуть іти до Нової пошти. Але Укрпошта – це єдиний оператор, який виїжджає в найвіддаленіші села. Вони туди виїздять раз на тиждень, у них є графік, і пересувні відділення працюють, наприклад, у вівторок з 16.00 до 17.00. і люди мають бути в цей момент удома, стояти на порозі. Старесенькі люди, які не можуть підійти до машини, чекають листоношу. А листоноша за годину не встигає прийняти комунальні оплати і роздати газети.

Я бачу, що ЗМІ переходять в інтернет. І виживуть лише найсильніші, найтиражніші, найсміливіші або найбагатші й ті, які мають своїх засновників, власників, спонсорів. Ми будемо триматися до останнього. Я не думаю, що проект «Баба Єлька» врятує газету. Він, можливо, відколеться й працюватиме як окремий медіа- й просвітницький проект.

Ми – громадська організація, неприбуткова, ми не маємо спонсорів. Проте, іноді нам хтось допомагає. Нещодавно було диво, коли викладачка медуніверситету з Києва Тетяна Залевська скинула нам на картку 5 000 гривень і написала: «Дівчата, дякую вам за експедицію в Бандурове!». А коли збирали гроші на книгу на Спільнокошті, незнайома жінка з Арабських Еміратів пожертвувала нам 20 000 гривень. Виявилося, що її предки з Бовтишки, де ми були в експедиції. Коли я побачила ці гроші, я подумала, що в мене щось із зором, що там 2000, а не 20 000. Ми зібрали 75 000 гривень на книгу за п’ять днів, і нам повірили дуже багато простих людей. Там не було чиновників.

– А вам хотілося б їх бачити на своїх заходах?

– Міський голова Кропивницького жодного разу не був у нашій Ентолабораторії. А от голова обласної ради був декілька разів, голова облдержадміністрації приходила, були у нас на звані вечері. Обласне керівництво зацікавлене в нашому проекті. Але, якщо відверто, я би не хотіла задружуватися з жодним із чиновників. Тому що чиновники приходять і йдуть, а «Баба Єлька» лишається і має бути сильнішою за ці всі речі.

Тим більше у нас уже був досвід співпраці з обласним центром народної творчості й виділенням 100 000 гривень для реалізації нашого проекту з бюджету області. Натомість на ці гроші закупили канцелярське знаряддя, відра для сміття, меблі без погодження й попередження. Це для нас величезний урок, ми дуже їм вдячні за це.

Сьогодні ми, завдяки родині Березкіних, які надали нам безкоштовно приміщення в центрі міста, ми маємо музей. Там показуємо нашу експозицію, проводимо екскурсію, презентуємо нашу газету і сайт. Розказуємо дітям про Голодомор, показуємо вбрання, і це приваблює багато людей. Наприклад, у нас у гостях побував лідер гурту «Даха Браха», гості з проекту Ukraїner, Інтерньюз, Євросоюзу, делегації з Іспанії, Туреччини. Таке враження, що етнолабораторія стає візитівкою Кропивницького.

Проект "Баба Єлька" - волонтерський, ми вкладаємо власні ресурси у його розвиток, а також приймаємо допомогу від благодійників. Підтримати "Бабу Єльку" фінансово можна на картку ПриватБанку: 4731219114163391 (на ім"я Світлани Гречанюк (Буланової) або купивши сумку з нашим лого (щоб купити сумку, напишіть нам на babayelka@gmail.com) та або підписавшись на "Бабу Єльку" на Патреоні: https://www.patreon.com/BabaYelka

авторка - Людмила Макей

Фото Мирослави Липи та Людмили Макей, а також із фейсбук-сторінки Інни Тільнової