Попельнастівський феномен, або Як віддалене село стало куточком Європи в центрі України
У це важко повірити, але в селі з населенням близько тисячі чоловік співіснують українська православна церква і протестантський храм, а священики обох конфесій разом із вірянами беруть активну участь у житті громади. В очеретах гніздяться й виводять пташенят лебеді, а в ставках плавають трикілограмові коропи. За порядком пильнують відеокамери, а в будинку культури безоплатно діють більярдний і тренажерний зали, ще й секцію боксу веде семикратний чемпіон Києва, який тренувався разом із братами Кличками!
Сільський голова – колишній вчитель історії, а начальник відділу культури грає на саксофоні. А ще тут уже другий рік поспіль діє культурно-освітній центр «Толока», де є чому здивуватися навіть столичним гостям: квест-кімнати, колекції старожитностей, ляльковий театр, картинна галерея, бібліотека, музей під відкритим небом… Всі ці «родзинки» доводять: Попельнасте – успішна громада і своєрідний куточок Європи в центрі України. Але про все по порядку.
Доки більшість об’єднаних територіальних громад (далі – ОТГ) Кіровоградщини лише кидає обережні погляди в бік сільського зеленого туризму, Попельнастівська ОТГ впевнено торує власний шлях у цьому напрямку. Скептики зауважать: та дістатися до найвіддаленішого села Олександрійського району, розташованого на межі Кіровоградської та Січеславської областей, - ще те задоволення! Автобусом із райцентру їхати більше години, із Кропивницького з пересадками – три з гаком, із Києва – майже шість. Причому їхати доведеться не лише нещодавно відремонтованою трасою Олександрія – Дніпро, а й чугикати брущаткою та грунтовою дорогою навпростець. Про який туризм можна говорити?
Втім, віддаленість від райцентру та живописні краєвиди – не єдина особливість Попельнастого. Тут є що побачити і чому повчитися і школярам, і педагогам, і бібліотекарям, і політикам, і журналістам. Тож я сиджу в автівці начальника відділу культури Попельнастівської ОТГ Михайла Ковальчука, і ми прямуємо назустріч новим враженням. Під спокійне гудіння мотору розговорились. За вікном мелькають дерева, будинки, поля, важко сунуть ущент завантажені фури. Аж раптом телефонний дзвінок.
– Валерій Іванович цим живе, - продовжує Михайло Ковальчук. – Давно збирав артефакти, досліджував історію села і мріяв про музей. Але не знаходилося коштів. Аж тут, нарешті, коли Попельнасте стало об’єднаною територіальною громадою та отримало змогу самостійно розпоряджатися бюджетом, мрію вдалося втілити.
Як свідчать архівні документи, у Попельнастому ніколи не було кріпосного права, і цей факт, безумовно, вплинув на характер місцевих мешканців – людей волелюбних і хазяйновитих. А ще це саме те місце, де у 1648 році в урочищі Княжі Байраки Богдан Хмельницький розгромив польське військо.
По річці Омельник Переволочанський українські реєстрові козаки, які служили польському королю, зайшли з Дніпра на човнах із гарматами. Вони пливли на допомогу графу Потоцькому, щоб задавить гетьмана з його повсталим козацьким військом. Та Богдан послав до них перемовників, які перевербували реєстрових козаків. Коли Потоцький зрозумів, що ті перейшли на бік заклятого ворога, йому стало зле. А Богдан посилив своє військо татарськими вояками, які мали кінноту і метких лучників. Битва розпочалася під селом Жовто-Олександрівка (нині це П’ятихатський район). Розгром польського війська завершився на околиці Попельнастого, де сьогодні стоїть меморіальний знак Хрести. Нагадує про ті доленосні події шабля, зображена на гербі Попельнастого.
– Спочатку ми навчалися, відвідували майстер-класи, які проводив для активістів району голова громадської організації «Асоціація Голдапський місцевий фонд» Збігнєв Мерунськи, - розповідає пан Михайло. – Згодом делегація від Попельнастівської громади на чолі з сільським головою їздила вивчати досвід до Польщі. Ми на власні очі побачили, що бібліотеки – не просто зібрання книг, а центри громадської активності. Там люди збираються за інтересами в любительські об’єднання, причому керівники гуртків та творчих колективів працюють не за гроші, а в якості волонтерів. Цей принцип почали запроваджувати в себе ще задовго до повернення з Польщі. Зрештою, цей міжнародний проект допоміг побачити наші перспективи розвитку і віднайти для їхньої реалізації власні ресурси.
Отак, згадуючи далеке і недавнє минуле, звертаємо з траси ліворуч і зустрічаємо авто сільського голови Олега Волянського, який їде у невідкладних справах до «району». Короткий сигнал, вітальний помах руки, посмішка наздогін…
Шкода, що не вдасться зустрітися й поспілкуватися з Олегом Володимировичем! Цей сільський голова ламає стереотипне уявлення про керівника. Вміє й переконати опонентів, і запалити однодумців на добрі справи, які крок за кроком змінюють життя громади. Недарма на минулих виборах жителі одинадцяти сільських рад (а це 30 населених пунктів) укотре висловили Волянському свою довіру.
Своє рішення йти на вибори Олег Володимирович пояснив так:
– Маю 14-річний досвід роботи на посаді сільського голови та голови ОТГ. Пройшов чергові вибори 2006, 2010, 2015 року, та позачергові у 2018 році. Люди мені довіряють, а я відчуваю відповідальність за них. Я їх не покину і хочу повною мірою реалізувати заплановане та якісно завершити вже розпочаті проекти.
– Так, із головою нам пощастило. До речі, ми з Олегом Володимировичем – однокласники, навчались разом у школі. Також у нашій попельнастівській школі вчився й пастор церкви «Жива вода» Сергій Донченко, - продовжує Михайло Ковальчук, і я починаю усвідомлювати глибинні передумови попельнастівського феномену.
– Я покажу вам будинок культури, який змінила децентралізація, - обіцяє мій співрозмовник.
Справді, після ремонту будівля набула цілком сучасного вигляду: євродах, зовнішнє утеплення стін, сучасні металопластикові вікна. Всередині лунає музика – це директор Григорій Барсуков підбирає супровід до тематичного заходу, присвяченому Дню жертв Голодомору. Цього року він проходитиме онлайн через карантинні обмеження.
– Значить, є всі підстави вимагати від клубних працівників якісної роботи, - коментує Михайло Ковальчук, коли ми знову сідаємо до машини і продовжуємо путь.
Він каже, що не гірше виглядає сільський клуб у Долинському, де також зробили ремонт. Але почивати на лаврах рано. Треба, щоб такий вигляд мали всі заклади культури, розташовані на території сільради.
Наближаємось до Попельнастого дорогою, яка багато років була в занедбаному стані. Тепер вона відремонтована за рахунок місцевого бюджету. Нарешті нас зустрічає вказівник із написом: «Попельнасте. Ласкаво просимо!» В очі впадають незвичні для сільської місцевості камери відеоспостереження, розташовані на стовпах уздовж вулиці. Але це не розкіш, а життєва необхідність, зауважує пан Михайло. Завдячуючи їм вдалося оперативно знайти крадіїв апаратури з будинку культури минулої весни. Системи відеонагляду встановили не лише у Попельнастому, а й на території Травневого та Долинки.
– Це наш поліцейський офіцер громади Ярослав Рябенький, - пояснює Михайло Ковальчук. – Відтоді, як рік тому на території ОТГ з’явилась поліцейська станція, люди почали почуватися безпечніше. Та й на дорогах порушників поменшало. Ярослав щоденно забезпечує порядок на ввіреній йому території і невблаганно штрафує всіх, хто не дотримується правил дорожнього руху.
А ось і будинок культури в оточенні високих густих ялин. Таких у місті вже не зустрінеш – їх давно замінили на новомодні туї. Поруч на пагорбі – пам’ятник Тарасу Шевченку, і меморіальна дошка, встановлена у 2013 році. На ній напис: «Свою Україну любіть, любіть її во время люте» - актуальний сьогодні, як ніколи…
– Знайомтесь: це чемпіон Кіровоградської області Влад Титаренко та майбутній чемпіон Європи Олександр Задорожній. Зараз секцію відвідує дев’ятеро хлопців, серед яких – чемпіон України Максим Кіяшко, – з гордістю пояснює тренер Дмитро Примак.
Дмитро Сергійович у минулому – титулований спортсмен, майстер спорту з боксу, семикратний чемпіон міста Києва. Три роки тому життєві дороги привели його до Попельнастого, де на той час тільки починали будувати протестантську церкву і діяв реабілітаційний центр для наркозалежних «Ковчег». Якось, спілкуючись із сільським головою, розповів йому про свою мрію – навчати боксу дітлахів. Той запропонував залишитись у селі, ще й житлом забезпечив. Придбали устаткування, якому можуть позаздрити колеги із спортивних шкіл. Відтоді й потяглися до секції хлопці не лише з Попельнастого, а й із сусідніх сіл.
Втім, і в карантин мешканці та гості Попельнастого можуть підтримувати фізичну форму у тренажерному та більярдному залах на другому поверсі. У радянські часи тут панували холод і сирість, а працівники бібліотеки грілися, спалюючи у грубі нікому непотрібні книжки. Тепер усе змінилося. У більярдній – два столи з кам’яними поверхнями та масивними ніжками, у тренажерній – комплекс спеціального обладнання яким можна користуватися безоплатно. Є теніс, шахи, шашки. Всі придбання обійшлися в 96 тисяч у 2012 році, каже Ольга Чорнобривець.
В її робочому кабінеті зберігаються костюми для творчих колективів, а на стіні, що рясніє від грамот і подяк, - вишитий рушник із написом «Живи, моє рідне село!». Це подарунок від місцевої мешканки Лідії Миколаївни Грами, першої вчительки сільського голови. Знову спадає на думку, що для людини важливо мати добрих товаришів і мудрих учителів. Зокрема, таких як Валерій Жванко та Олег Волянський, який до початку роботи на посаді викладав історію. Сьогодні цей творчий тандем став рушійною силою розвитку села.
У центрі села в затишному сквері височіє Меморіал загиблим у Другій світловій війні 1941 – 1945 років. У радянські часи тут були неоковирні стели із неодноразово зафарбованими прізвищами полеглих земляків. Олег Волянський, ставши сільським головою, розпорядився віднайти в архівах нові списки загиблих. Відгукнулись працівники військкомату й державного обласного архіву. Відтак старий перелік імен доповнили новими. Воістину ніхто незабутий, ніщо незабуте.
Духовна мультикультурність
Дві конфесії на території невеликої сільської громади – явище рідкісне і майже неймовірне. Тільки не для Попельнастого, де молитву Сина Божого «Щоб всі, Отче, були одно», виконують на практиці і православні християни, і протестанти.
Ще одна сакральна споруда – протестантська церква віри євангельської «Жива вода». Це сучасний духовно-просвітницький комплекс, де відбуваються богослужіння, навчання в недільній школі, а ще годують обідами та роздають благодійну допомогу людям, які потрапили до складних життєвих обставин.
Пастор, місцевий фермер Сергій Донченко, на моє запитання «Як давно ви живете у Попельнастому?» неспішно відповідає: «54 роки. Я тут народився».
– Церкву побудували у 2017 році на місці, де раніше був лікарняний корпус, - розповідає Сергій Донченко. – Фінансово підтримала будівництво родина, яка виїхала з СРСР з Америки під час релігійних гонінь. Нині в стінах храму моляться за мир і розвиток України, всіляко підтримують ветеранів збройного конфлікту на сході держави, знедолених і самотніх людей.
Лікар, якого переманили
Ще один предмет гордості попельнастівців – сільська амбулаторія, розташована в будівлі колишньої земської лікарні на вулиці Соборній. Очолює медичний заклад уродженець Івано-Франківська Руслан Питула. Здавалося б, нічого особливого: молодий фахівець після закінчення університету прибув на роботу в село. Тільки от працювати він збирався зовсім в іншому місці. До Попельнастого його переманив сільський голова.
А ще у лікаря Питули виявився неабиякий акторський талант. Він грає в самодіяльному театрі при будинку культури. Особливо йому вдаються комедійні ролі та образи «з характером». Щоправда, побачити його виступ не вдалося – у доктора напружений робочий день, прийом пацієнтів, телефонні консультації. Значить, є привід приїхати до Попельнастого ще!
Фінальний акорд знайомства з селом – культурно-освітній центр «Толока», його знаменита «фішка», що з’явилася два роки тому. Важлива річ: це – суто місцева ініціатива, яка народилася після переосмислення результатів попередніх тренінгів, мозкових штурмів та навчальних візитів. Історія його створення, як і змістовне наповнення, вражають. Саме цю історію розповідає відвідувачам один з ініціаторів його появи – вчитель і краєзнавець, подвижник-інтелектуал Валерій Жванко на подвір’ї цього закладу.
Одна стіна будівлі виходить на річку, де милує око пара білих лебедів, що оселилася тут кілька років тому, місточок для рибалок і пухнастий кіт, який завмер на бережку в очікуванні риби. Інша – на дорогу та клумбу, де навіть наприкінці листопада квітнуть троянди. На дверях намальований висланий бруківкою шлях – символ пізнання і вічного руху вперед. Перед порогом – кам’яний жорнов, який нагадує зображення ритуальної страви наших слов’янських пращурів – вареник. Такий собі портал, який веде у загадковий світ минувшини. Водночас натяк на те, що Центр присвячений українському селянству, яке зберегло вірність мові та традиціям, незважаючи на складні, а подекуди й трагічні історичні обставини.
– У 1908 році місцевий житель Кузьма Жарко збудував на цьому місці будинок для своєї родини, - розповідає Валерій Жванко. – Він був не паном і не поміщиком, а просто заможним селянином, якого невдовзі обрали головою отих новостворених земельних товариств після земельної реформи 1915 року. Кузьма Іванович міг побудувати такий самий будинок будь-де: і в Олександрії, і в Петербурзі, і в Кременчуці. Але заклав його тут, чим задав для села певний рівень комфорту. Після жовтневого перевороту 1917 року господар будинок залишив і безслідно зник.
Після цього в будівлі базувалися і райком партії, і адміністративний центр німецьких нацистів під час окупації, і аптека. Починаючи з 2000 року, будинок пустував і руйнувався. Та Олег Волянський, котрий, як відомо, є істориком і патріотом свого села, запропонував створити тут центр. Депутати на сесії затвердили відповідне рішення, виділили фінансування. Зробили новий дах, внутрішній і зовнішній ремонт, і помалу почали наповнювати його майном. Допомагали односельці: хто на будівництві, хто приносив з дому бабусині рушники та глечики. У жовтні 2018 році, на Покрову, культурно-освітній центр «Толока» відкрили. Символічно, що першою відвідувачкою стала «баба Катя» - Катерина Леонтіївна Ярмілко, одна з найстарших мешканок села.
Відтоді в «Толоці» вирує життя. Тут працює невеличка, але потужна команда: співробітниця відділу культури Попельнастівської ОТГ Наталя Шкуратько, бібліотекарка центральної бібліотеки Зінаїда Жванко та її чоловік Валерій – невтомний генератор ідей, автор концепції Центру, розробник експозицій та неперевершений екскурсовод. Усі вони разом із Михайлом Ковальчуком розмістилися в одній із бібліотечних зал, де проходять літературні зібрання, творчі посиденьки та заняття дитячих гуртків.
На стендах – тематичні виставки книг та дитячих малюнків. На столі – домоткані вишиті рушники та квіти. В експозиційних залах – колоритні колекції старожитностей та витворів мистецтва. Словом, тут панує тепла, затишна, майже домашня атмосфера.
– Зовсім по-європейськи! – зауважує Наталя Шкуратько, яка добре пам’ятає умови роботи в недалекі радянські часи. – На початку 90-х бібліотека містилась у непридатному для зберігання книг приміщенні. Доводилося і мерзнути, і кілька разів переїздити з місця на місце. Книжки допомагав перевозити причепом мій чоловік – іншої допомоги, так само як і фінансування, не було. Все робили на голому ентузіазмі. Зміни почалися тоді, коли село очолив Олег Волянський. За його підтримки вдалося поновити фонд дитячих книг та програмну літературу, які застаріли і морально, і фізично. За рахунок субвенції придбали нові меблі й офісну техніку. Коли я прийшла до сільського голови з проханням надати для закупівлі книжок бодай пару тисяч гривень, він здивувався: чому так мало? І збільшив суму в декілька разів…
Наталя Василівна зазначає: коли вперше зайшла на ганок новоствореного Центру «Толока» і побачила своє нове місце роботи, промовила: «Таке відчуття, ніби я – королева!». Бо найбільша радість для фахівця – бачити результат своєї праці.
На сьогодні в бібліотеці близько 600 читачів – фактично кожен третій мешканець села, із них 100 дітей. Також при бібліотеці діє клуб «Всім, кому за…» та театр ляльок, який веде Зінаїда Жванко.
– Починали з вистав для вихованців дитячого садка, а потім зрозуміли, що лялькові спектаклі цікаві й дорослим, - розповідає вона. – Я написала сценарій про життя в Попельнастому, і ця вистава стала нашим маленьким брендом. Згодом школярі почали готувати вистави для вихованців дитячого садочка. Члени клубу та учасниці гуртка допомагають виготовляти ляльок, оформлювати сценічний реквізит. Звісно, початкове фінансування надала сільська рада.
До Центру приходять люди різного віку, переважно жінки, Наприклад, найстаршій з них 77 років, і вона зізналася, що з дитинства хотіла працювати в ляльковому театрі! Уявляєте, в такому поважному віці в ній проявилась акторка, дизайнерка, художниця!
Напевно, саме такі речі об’єднують людей, дають усвідомлення, що всі вони – одна громада, куточок Європи в самому центрі України.
авторка - Людмила Макей
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?