Молоко, цегла і музика

24.04.20, 16:00

Ця історія - від вчителя з багаторічним досвідом, Олега Талашкевича. Пан Олег пише свої історії у фейсбуці, а також має свійт Телеграм-канал "Жменя життєвих історій", а сайт "Тусовка" вирішив поділитися ними з вами!

Нова історія і знову про підробітки. Цього разу – з часів навчання в університеті. Думаю, що більшість із вас у студентські роки теж шукали, як заробити, тожви згадуйте про свій досвід, а поки читайте мою історію.

Сталася вона десь на першому курсі, коли ми з товаришем жили «на квартирі» неподалік від інституту і часто ходили на пари пішки. Одного разу ми помітили, що біля нашого двору хтось викинув купу металобрухту. Тоді це було так прийнято – викласти все непотрібне біля двору, щоб піонери при нагоді те забрали і здали до пункту прийому.Серед брухту, який ми помітили, було багато радіо пристроїв, радіодеталей, а найголовніше – там лежав майже непошкоджений радіо динамік, як його тоді називали «колокол». У товариша виникла ідея зробити, так би мовити, «музичний центр». Але для цього нам потрібно було не мало не багато, але купити ще програвач-приставку (тобто без підсилювача і динаміків). Вони на ринку були і досить хороші, але коштували занадто дорого, як для нас, під 120 рублів.

У мене на той час була тільки мама і менший брат, який перейшов до шостого класу, бо папа помер, коли я закінчував школу. У Колі, - так звали мого товариша, - були дві молодші сестрички і батьки. Його тато працював водієм, а мама – на автостанції, на мінімалку у 70 рублів, тож тягнути гроші з них ми не хотіли, і вирішили заробити.

Ні мені, ні тим більше Миколі здоров’я було не позичати. Микола свого часу поступав відразу на два факультети - на фізико-математичний за себе і на факультет фізичного виховання - за товариша. І на обидва вступив. Тому, перебравши всі нам відомі заробітки, ми вибрали першим молокозавод і вже наступного дня поїхали туди після занять.

Нас зустріли з радістю, видали халати і рукавиці, пообіцяли заплатити по 25 рублів і ми приступили до роботи. Разом із штатними вантажниками ми повинні були загрузити вагон із молочною продукцією. З цією роботою ми справились за кілька годин, закінчили десь близько шостої вечора. Але, як виявилось, бухгалтерія вже була закрита і ніхто й не подумав взяти кошти, щоб з нами розрахуватись. Чесно кажучи, я зараз думаю, що гроші для нас взяли, але «закрисячили», а з нами розрахувались... молочною продукцією, яку самі ж потім списали на бій, або ще під якимось приводом.

Втомлені і розчаровані ми повернулись додому, але вже наступного дня знов подалися у пошуках заробітку – тепер в іншому напрямку. Цього разу нам порадили спробувати долю на цегельному заводі. Нас зустріли не досить привітно, бо там і своїх вантажників вистачало, але коли присутні працівники відмовились вантажити гарячу цеглу одному із клієнтів, ми погодились те зробити, навіть не догадуючись яке це пекло. Оскільки ані я, ані мій товариш не мали звички кидати розпочату справу, то ми все довантажили до кінця і отримали по 25 рублів за тисячу штук цегли.

Після цього у нас була не досить приємна розмова з місцевими вантажниками стосовно демпінгу та зниження ставок, і більше ми туди не ходили. Але нам вистачило коштів на програвач і на портативний фотозбільшувач в чемоданчику, який ми купили випадково на ринку. Я з восьмого класу вже самостійно робив фотографії, у мене був фотоапарат Фед-3 і тому для організації ще однієї справи, яка подобалась нам обом, ми вирішили придбати таку потрібну річ. Далі спільними зусиллями ми зібрали підсилювач і у нас була шикарно «упакована» хата. Ми фотографували, робили світлини і крім того все це – під шикарну музику. Пластинки у нас були і ми постійно докупували самі популярні грамзаписи.

Приємно пригадати ті дні. Іноді було важкувато, але весело було постійно.

автор - Олег Талашкевич
Телеграм-канал "Жменя життєвих історій"