Театр: "Другі руки" - обирай не речі, а життя!

06.11.14, 12:00

Молодіжний театр "Резонанс" ім. в. Дайнекіна встиг відкрити вже 58 сезон. Розпочали його актори поем'єрою минулого сезону за мотивами п'єси Генрі Лайона Олді "Другі руки". Лише за останній місяць цю виставу "Резонанс" показував вдруге. Сумніваюсь, що сталось це через відсутність репертуару. Історія і справді цікава, доказами чого були враження тих, хто побував на прем'єрі.

"Другі руки" - алегорична фантастична історія про місто, де кожен має купити собі річ, яка належала іншій людині. Відповідно з вибором одягу робиться вибір долі. Якщо людина не зробила цього самостійно, тоді це роблять замість неї - одразу після дзвона.

Сюжет розгортається в одній кімнаті "Секонд-хенда". На сцені збираються типові герої сучасного суспільства (п'єса була написана Олді в 2002 році). Хомо Дозяйка - жіночка невизначеного віку. Усе життя вона була поварихою, але мріяла про вчителювання. Вона, як і будь-яка жінка, усю себе віддає дітям, чоловікові, пранню, прибиранню й котлетам, тобто кухні. Блін Поприколу - хлопець, який живе "по понятіям". Мова, зрозуміло, специфічна. Він розважається в саунах, з дружками, а одяг вирішив купувати не в секонд-хенді, а на замовлення. Мріє стати продюсером чи кінорежисером, жити у віллах десь в Каннах й отримувати за кожну свою роботу "Оскара".

Зрештою типові бажання як для будь-якого блатного. Каламар (Лавочник) - головний герой, який відбуває каторгу через те, що забувся обрати свою долю. Автор не говорить ким він був і чого прагне, однак Каламар типово схожий на людей, які звикли жити одноманітно, без перерв, мріяти про щось, але нічого не робити для цього. Він просить інших героїв розповісти про дощ, про автомобілі, бо не може вийти з лавки, однак в житті це можуть бути ті речі, які людина не може досягнути, або ж просто через буденні турботи не помічає. Каламар говорить, що справедливості немає - це лише химера та ілюзія. Такий життєвий принцип притаманний так званим звиклим пристосуванцям у суспільстві. Є ще одна героїня - Околоточна. Важко її ідентифікувати як типаж, але вона є прикладом того, що через звичайну випадковість людина може втратити все, що мала.

Поява цих героїв на сцені важко розуміється глядачеві. На перший погляд здається, що потрапляєш у якийсь театр абсурду та незрозумілих діалогів. Однак це не вигадка режисерів - це поставлений на сцені оригінал п'єси. Усі історії стають зрозумілими лише під кінець. Вистава з глибокими підтекстами та алегоріями. Це додає їй вагомості, однак робить її далеко не масовою, що притаманне попереднім спектаклям "Резонансу". І це крок вперед.

Варто окремо сказати й про декорації. Вони у виставі динамічні. І це не пересування стільців чи столів героями, як це, наприклад, було в "Кто-то должен уйти". Рухається все: імпровізовані ваги, вішаки з поношеним одягом. Навіть з іншого кінця зали на сцену з'їжджають часом то жакети, то сукні. Їх небагато. Ймовірно, це потрібно розуміти, що самостійний вибір роблять далеко не багато людей, покладаючись на долю й дзвін, який невідомо як вдарить. У цьому, мабуть, екстрім життя.

У виставі з'являються танцювальні елементи. Це суто режисерська ідея місцевого театру з використанням гри світла. Танці показують динаміку й одноманітність людського життя. Фраза, яку повторюють чи не всі герої: "День, ночь, сутки прочь...", -символізує циклічність часу й продовженість життя. Гра акторів не залишає байдужим глядача, однак відчувається штучність. "Резонанс" оголошував новий набір акторів, тож можна вважати, що дебют деяких все ж відбувся, а це значить, що театр розвивається, шукає нові ідеї і вражає тонкими сюжетами та глибокими підтекстами. Зрештою, такою і є функція театру: сказати те, що ховається за буденним, але є помилковим.