Наталя Добринська: «Наша нація неймовірно талановита й може на будь-якому рівні демонструвати, що Україна – сильна, мужня держава!»
Коли спілкуєшся з такою світлою й прекрасною в усіх відношеннях людиною, як олімпійська чемпіонка й рекордсменка світу з багатоборства Наталя Добринська, котра минулого тижня відвідала Кіровоград, який приймав чемпіонат України з легкої атлетики, шкодуєш, що прикро мало знаєш про цей вид спорту і не можеш провести максимально професійну бесіду. Але сподіваюся, прочитавши це інтерв’ю, ви, як і автор матеріалу, почнете бодай трохи більше цікавитися тим, що відбувається у вітчизняній легкій атлетиці.
- Мені важко говорити про себе як людину, про свої особисті якості. Я вважаю, що про кожну людину повинен говорити хтось інший, інші люди або вчинки. І тому я точно сказати не можу, що ота маленька дівчинка була б задоволена. Дуже хочеться робити щось таке у житті, щоб про це говорили люди і говорили позитивно, нести добро у цей світ.
- Трапляється так, що ви вводите своє ім’я в інтернет-пошукувач, аби подивитися, що про вас пишуть у мережі?
- Так.
- От я, готуючись до інтерв’ю, побачив, що найперші посилання, які видає «гугл» після введення «Наталя Добринська» стосуються Вашого нещодавнього весілля. Виходить, можна бути олімпійською чемпіонкою, рекордсменкою світу, а для медіа головне – вдало вийти заміж?
- Коли в мене було активне спортивне життя, я також відкривала інтернет і читала багато позитивного. Але як тільки якась невдача – дописів у два рази більше. Тобто я звикла до всього. А щодо «головне - вдало вийти заміж», то я вважаю, що головне – знайти своє кохання й бути щасливою саме в тому. Щастя – у взаємному коханні, а не просто вдале весілля з кимось, кого вважають вдалою парою чи вдалим супутником.
- Наскільки великою була доля випадку в тому, що ви стали спортсменкою і саме легкоатлеткою?
- Чесно кажучи, мене батько привів на стадіон, коли мені було сім років, і з того часу я почала займатися багатоборством. Мене цікавили різні види спорту, як це в школі буває: піонербол, який потім переростав у волейбол, баскетбол – я дуже люблю ці види, завжди граю з задоволенням. Але легка атлетика стала постійною, залишилася зі мною на все життя.
- Вас неодноразово в різних опитуваннях (абсолютно заслужено) визнавали найкрасивішою. І коли Вас запитують про красу людини, Ви наголошуєте на важливості гармонії між красою зовнішньою та внутрішньою. Можна кілька порад: як Ви підтримуєте красу зовнішню і красу внутрішню.
- Потрібно завжди позитивно мислити, мати високу добру ціль, не бути егоїстичним, а думати про людей, які довкола.. А що стосується зовнішності, то, напевне, займатися спортом – це головне для того, щоб привести себе у форму, бути симпатичною і гарною.
- І певно, для того, щоб позитивно мислити, щоб подумати про інших Ви й вирішили балотуватися в депутати?
- Так, це була в мене така суперідея. Мені здавалося, що, як у спорті я змогла досягнути певних висот, і для мене було найголовніше – перемагати заради країни, заради глядачів, фанатів, так само я подумала, що зможу зробити щось велике, щось потрібне людям. Але, на жаль, мої дуже райдужні мрії не здійснилися, тому що політика – це трохи інакше, ніж мені на той час здавалося.
- Ви згадали про фанатів. Чи є у вас запеклі фанати, які, скажімо, чергують біля будинку, їздять за Вами на змагання?
- Таких в Україні немає. Фанатів взагалі більше за кордоном. Це ті, які постійно пишуть, надсилають мої фотографії, аби я на них поставила автограф та відіслала назад. У нас все швидко забувається, і я навіть до цього звикла. Є, звичайно, молоді спортсмени, котрі, як я бачу, рівняються на мене, і напевне, в них є ціль – стати олімпійськими чемпіонами. Це завжди приємно, але справжніх фанатів немає. Певно, у нас, в Україні, так не прийнято.
- Знаєте, легка атлетика настільки цікава, що я, кожного разу приїжджаючи на змагання, хочу зацікавити українців цим видовищним видом спорту, де є гарні дівчата, мужні хлопці. Особливо дуже люблю «моє» багатоборство, бо в кожному виді змінюється ситуація. Але ним треба проникнутися, «захворіти» на цей спорт. Хоча я розумію, що з огляду на важку й болючу ситуацію в країні, тим більше не до спорту. Проте в Кіровограді чемпіонат відвідало, як ніколи, багато глядачів, котрі активно вболівали – це дуже приємно. Дуже гарний стадіон. Усі їхали сюди й дивувалися: невже в Кіровограді буде проводитися чемпіонат України? Адже завжди, коли будується стадіон, про це знають за три роки. Ніхто не вірив насправді. А коли всі приїхали, подивилися на стадіон, то були позитивно вражені – фантастична арена! От ми сьогодні снідали в кав’ярні «Зірка» і почав говорити коментатор, мені здалося, що він розмовляє французькою і я на якомусь міжнародному старті.
- Ви так образно висловилися, що прагнете, аби інші «захворіли» на легку атлетику. А як особисто Ви «захворіли» саме на багатоборство?
- У мене всі види виходили. Тоді було так, що діти починали з багатоборства, а потім дивилися, хто буде метальником, хто буде спринтером, хто буде стрибати тощо. Але мені подобалося все, і я бачила, що можу конкурувати з іншими спортсменами по видам окремим. Але я не була найкращою. Наприклад, ми бігли 200 метрів, і в мене були суперниці, які в мене вигравали. І в мене одразу поставала мета виграти в них. Я намагалася ще з більшою силою й бажанням тренуватися, щоб перемагати. Це мене й заводило. Можливо, справа в моєму характері – мені хочеться перемагати, мені подобається цей дух суперництва, який я насправді відчуваю тільки на доріжці, і це боротьба із собою, хочеться собі довести, що я можу більше.
- Якщо ви кажете, що всі починали з багатоборства, а потім відбувався розподіл по окремих видах, то виходить, що багатоборці – це, можна сказати, еліта легкої атлетики?
- По-різному. Хтось каже: «Не здатний у якомусь окремому виді – йди в багатоборство!» Та це неправда, тому що, як бачимо, дівчата-багатоборки ставали олімпійськими чемпіонками у стрибках у висоту, у метанні списа, у стрибках в довжину тощо. Тобто багатоборство – це дуже важкий вид, як на мене, не всі ним зможуть займатися. Треба мати сміливість, витривалість, бажання й розуміння того, наскільки це важко.
- Вам не здається, що в Україні переважна більшість видів спорту залишаються в тіні футболу? Суціль переживання з приводу того, чи вийшла національна команда на чемпіонат світу, і в той самий час майже непомітними проходять перемоги на світових першостях, скажімо, з фехтування або шахів.
- Це не тільки в нас, увесь світ вболіває за футбол. Але весь світ не забуває про інші види спорту. Проте, як бачимо по кіровоградському стадіону, який зробила ФК «Зірка», футбол пішов назустріч легкій атлетиці, так що все тільки починається.
- На початку Ви сказали, що вам важко говорити про себе. А от інтернет повниться чутками про Ваші численні таланти, зокрема, кулінарні, художні. Чомусь найбільше про них розповідає Ваша мама. Особисто Ви соромитеся чи не вважаєте за потрібне говорити про це?
- Ну не можу я про себе говорити. Я трошки соромлюся отаких яскравих розмов про себе. Я вважаю себе дуже скромною. От ви прочитали, що мама каже про мене, що я талановита, значить – це правда!
- У розмові ми вже згадали про Ваших тата й маму. У вас ще є сестра…
- Вона сьогодні буде стрибати у висоту. Саме зараз починаються стрибки, і я зараз за неї буде дико вболівати.
- Свого часу Ви закінчили Вінницький державний педагогічний університет. Ви зараз реалізуєте на практиці здобуті педагогічні знання й уміння?
- Я зараз ще продовжую своє навчання в Інституті фізкультури в Києві, закінчую аспірантуру. Буду захищати кандидатську дисертацію та, можливо, працювати там.
- Про багатоборство, звичайно. Я досліджую функціональні здібності спортсменок-багатоборок усього світу по видам і наскільки кожен вид має бути приблизно на яку суму очок.
- Якби Ви зайнялися науковою діяльністю раніше, в роки Вашої активної спортивної кар’єри, це б Вам якось допомогло?
- Це різні речі. Тому що коли я змагалася, коли я тренувалася, у мене не було часу займатися наукою. Бо все одно після тренувань – втома, перед змаганнями – переживання й нерви. А зараз, коли вже є час, коли я можу подивитися на все це збоку, коли, знову-таки, я тримаю зв'язок зі спортсменками з усього світу, я можу запитати їх про певні речі, про тренування. До того ж, мені допомагає власний спортивний досвід.
- На завершення розмови хотілося б запитати, яким Ви бачите майбутнє легкої атлетики?
- У мене єдина мрія, єдина надія, єдина віра, що в нашій країні з’являться такі гарні стадіони, як у Кіровограді, що наша молодь почне займатися спортом, стане здоровішою, бо наша нація неймовірно талановита, сильна й може на будь-якому рівні демонструвати, що наша країна – не просто Україна, на яку можна нападати, як зараз це ми бачимо, а вона є сильна, мужня держава.
Ставив питання для журналу "Ланруж" Дмитро Шульга, фотографувала Олена Карпенко
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?