Краєзнавець Юрій Матівос – про відродження парку Ковалівський

03.02.14, 16:00

У Кіровоградській міській раді через засоби масової інформації пообіцяли мешканцям обласного центру вагомий подарунок до його 260-літнього ювілею. Головним фінансовим документом передбачено майже два мільйони гривень на будівництво арки при вході у міський парк культури і відпочинку «Ковалівський», реконструкцію прилеглих до нього вулиць та спорудження шахово-шашкового клубу, який одночасно стане місцем зустрічі колекціонерів.

Сайт «Тусовка» вже писав у двох статтях про фінанси та умови реконструкції у центрі міста. Читайте повідомлення У Ковалівському парку Леніна не буде, зате буде Шаховий клуб а також новину про те, що Почти два миллиона потратят на ремонт в парке Ковалевский и по улице Дворцовой Тим часом сайт «Акула» взяв коментар у відомого кіровоградського краєзнавця Юрія Матівоса, який поділився власними роздумами на цю тему:

Такою була арка при вході у парк до початку 70-х минулого століття

«…Хоча за останні двадцять років обіцянок привести у порядок парк та центральну пішохідну вулицію ми наслухалися безліч, останній свіжій новині чомусь хочеться вірити. Бо у місті так багато об’єктів масового відпочинку людей, якими кіровоградці пишалися і які охоче відвідували, втрачено назавжди. Серед них найголовнішим був парк ім. Леніна, той самий «Ковалівський», який урядом України визнаний пам’яткою садово-паркового мистецтва.

Моє покоління пам’ятає парк практично з повоєнних років. Нас, підлітків, тягнули туди «кімната сміху», де можна було вдосталь пореготати із власних зображень у викривлених дзеркалах і, з особливим задоволенням, над друзями, хоч і примітивні, але надійні каруселі і гойдалки, фонтан з хлопчиком і гусаком, на якого і самі намагалися вмоститися під сріблястий водограй, що веселкою звивався догори. Здається, у 1952 році у самісінькому центрі парку, навколо пам’ятника Леніну відтворили у мініатюрі копію справжнього Волгодонського каналу, будівництво якого завершилося у СРСР того року і носило гучний політичний резонанс. У відкритому басейні, наповненому річковою водою, плавали великі карасі, коропи, інша риба, дивитись на неї могли всі відвідувачі парку, навіть руками торкатись.

У пізніші роки, вже дорослими, ми майже щовечора йшли у парк – хто на танці, хто на безплатні концерти, що їх щовечора давали учасники художньої самодіяльності підприємств і установ культури міста. Любителі шахів і шашок збиралися у красивому дерев’яному павільйоні. Запам’яталися мені сеанси одночасної гри з чемпіоном світу з шашок І. Куперманом та гросмейстером С. Флором. До послуг відпочивальників було літнє кафе поряд з філармонією, кіоски для продажу газованої і фруктової води, морозива, інших ласощів (торгувати спиртними напоями і алкоголем у парку категорично заборонялося). Приємно було просто пройтися тінистими алеями, обсадженими квітами, жасмином, пірамідальними тополями, березами, послухати співуче птаство, якого тут було безліч. Парк служив місцем призначення побачень для закоханих – фігурні дерев’яні лавки ніколи не були порожніми.

На що перетворений парк за останні 20 – 25 років, відомо всім: він, без перебільшення, став мертвим, з настанням темряви у ньому не зустрінеш живої душі. Був час, коли парк культури перетворився на місце безкультур’я, нищилося і розкрадалося все, що можна було вкрасти, зводилися таємні об’єкти з цегли і бетону, невідомі псевдобізнесмени навпіл перегородили парк залізною огорожею, Останніми роками, щоправда, місцева влада начебто намагається реанімувати парк, дещо вже зроблено, але далеко не все.

І ось тепер бачу в інтернеті ескізи, обриси окремих малих архітектурних форм, альтанок, павільйонів, майданчиків. На папері все виглядає гарно, привабливо. Не знаю – як воно втілиться (і чи втілиться?) на практиці. У окремих людей, любителів рахувати чужі гроші, вже виникають сумніви щодо доцільності відродження усієї інфраструктури парку – не туди, мовляв, кошти вкладають. Звичайно, підстави для побоювань є, і вагомі. Що вийшло, скажімо, із добрих намірів встановити якийсь об’єкт на Набережній Інгулу? Туди вкладено півмільйона гривень, а в результаті маємо недобудоване опудало і витрачені невідомо ким і на що гроші. А оті «візерунки», намальовані фарбами на асфальті вулиць… Що символізують вони? Хто і для чого писав під виглядом краєзнавчих довідок безграмотні і брехливі тексти на табличках, встановлених на окремих будівлях центра міста? Хто перетворив вулицю Пашутіна та деякі інші на стовпище незрозумілих потворних «архітектурних» форм?

Хочеться вірити, що цього разу неподобств не трапиться. Якщо підходити до справи з розумом і повагою до рідного міста і його мешканців, непорозумінь можна уникнути. Знаю, певну частину громадян турбує доля пам’ятника Леніну та партизанам громадянської війни, встановлені у парку, які можуть не вписатися (і не впишуться!) в «інтер’єр» парку. Таких людей треба заспокоїти: ніякого «вандалізму», як тепер полюбляють козиряти непевними фразами деякі «захисники культурної спадщини», не трапиться. Знищувати пам’ятники, чи відправляти їх на переплавку, як дехто пропонує, не годиться. Їх треба просто перенести в інше місце.

У цьому потреба, справді, є. Річ у тім, що на час встановлення пам’ятника парку імені Леніна у Зинов’ївську (так на той час називали колишній Єлисаветград) не існувало, на місці колишнього кавалерійського плацу з 1919 року розміщувалася площа Революції. На ній і вирішено було встановити 7 листопада 1925 року монумент вождеві тієї революції ( не у 1926-му, як пишуть окремі видання). До речі, пам’ятник з бронзовою скульптурою Леніна – перший у всьому колишньому СРСР. Через кілька років площу Революції відкрили в іншому місці (тепер Кірова), Леніна залишили у новоствореному парку. Однак там йому не місце: площа і парк – об’єкти різного призначення і форми. Подібна історія з двома іншими пам’ятниками: партизанам і загиблим воїнам Червоної армії біля театру. Цей взагалі ставили на військовому кладовищі, у 1956 році його перенесли у Фортечні вали, а пам’ятник залишили.

Так ось: всі три пам’ятники – Леніну, партизанам і воїнам, – пропоную перенести теж у Фортечні вали, де тепер розташоване Меморіальне кладовище. Всі вони об’єднані тематично: творець соціалістичної революції та її захисники. Усе компактно, історично, патріотично й ідеологічно виправдано. Архітектурний ансамбль, до якого включити скульптуру «Батьківщина-мати», обеліск-багнет зі стелою, поховання жертв воєн і революцій та ще пам’ятника Кірову (теж першому в СРСР) буде унікальним архітектурним об’єктом, якого навряд чи знайдеш в Україні. Думаю, його без заперечень віднесуть до реєстру пам’яток історії та культури державного значення і включать до міжнародного туристичного маршруту. Хіба не привабливо і не патріотично?

Що ж до культурно-розважального архітектурного ансамблю, яким буде театр з однойменною площею, пам’ятниками генію українського театру Марку Кропивницькому та літературній героїні – славній «Наталці Полтавці», а також парком культури і відпочинку «Ковалівський», то він теж стане привабливим для туризму та окрасою обласного центру. Щоправда, загальний національний колорит дуже псує назва вулиці, вибачаюсь на слові, «Дворцова». Та то, переконаний, явище тимчасове: вулиці Перспективній аж сім разів назву змінювали. Зрештою все стало на своє місце. Життя йде вперед.

Р. S. Що стосується можливої платні за вхід до парку. Нічого страшного у цьому не бачу. До кінця 50-х років минулого століття вхід теж був платним. Вартість квитка була до 50 копійок по курсу карбованця 1947 року. Для порівняння: квиток у кінотеатр на денний сеанс коштував 2-2,5 карбованця, на вечірній – до 5. Люди тоді жили не заможніше, ніж тепер, зарплата робітників, медичних працівників, освітян та ін. складала 400-500 карбованців на місяць (з 1 січня 1961року – 40-50). Ніяких пільг, крім дитячих, у ті часи не існувало. Отож, не обідніємо".