Дім-музей Арсенія Тарковського

вул. Арсенія Тарковського, 25

телефон: (0522) 24-98-25, 22-57-08

Кропивницький – незвичайне у багатьох сенсах містечко із цікавою історією. Є багато митців, що народилися і провели дитинство та юність в Україні, але вважаються надбанням лише російської культури. Це Микола Гоголь, Анна Ахматова та інші. До них належить і Арсеній Тарковський - письменник зі світовим ім’ям. Але мало хто знає, що його Батьківщиною є Єлизаветград (нині Кіровоград). Нещодавно минуло вісімдесят років відтоді, як він залишив рідне місто і п’ятдесят років відтоді, як був тут востаннє…

Якщо пройтися вулицями Кіровограда і попитати перехожих, де знаходиться музей Арсенія Тарковського, мало хто це знатиме. Але то зовсім не свідчення того, що його рідко відвідують. Оскільки розташований він у Кіровоградському колегіумі, частими гостями є школярі, студенти місцевого педагогічного університету, гості міста і навіть іноземці. Для всіх бажаючих проводять екскурсії, які, до речі, як і вхід, є безкоштовними.

Музей було засновано 1997 року з нагоди 90-річчя від дня народження Арсенія Тарковського. Тоді ж була відкрита меморіальна дошка на будівлі школи. На свято була запрошена дочка письменника Марина, пише журналіст Тетяна Фісенко. «Те, що музей розташований саме у нашій школі, зовсім не випадковість, — розповідає екскурсовод Віра Андріївна Зінченко. — Ім’я Арсенія Олександровича пов’язане з нею тричі: він народився у цьому місті, на цій вулиці і навчався у цій школі!»

Родина Тарковських була дуже відомою в місті. Батька Арсенія, Олександра Карловича, виховувала старша сестра Надія, яка була дружиною самого Карпенка-Карого. І відомий хутір «Надія», де вони жили, був посагом Тарковської. Олександр також навчався у реальному училищі разом із Садовським і Саксаганським, писав вірші і друкувався у місцевій газеті, знав сім мов.

Це була високо інтелігентна сім’я, в якій звичайним було писати одне одному листи і присвячувати дружні вірші. У такій атмосфері любові і затишку зростали діти Валерій (народився у 1903 році) і Арсеній (1907 рік), які вже змалку відчували потяг до музики та літератури. У своїх спогадах Арсеній Тарковський пише: «У дітей має бути золоте дитинство. В мене воно було. Головне у світі — це пам’ять добра. Мене дуже любили». І це при тому, що він хлопчиком пережив і першу світову, і революцію, і громадянську війну. Та незважаючи на все, сім’я залишалася маленькою планетою, де батьки безмежно любили і поважали своїх дітей.

Вчився Арсеній у чоловічій приватній гімназії Мелетія Крижановського з 1916 по 1920 рік. Сам директор був відомим педагогом, наставником і улюбленцем учнів, які ласкаво називали його «наймиліший Чорномор». Себе вони, звісно, ототожнювали з тридцятьма трьома богатирями з казки Пушкіна…

Дім-музей Тарковського, як його ще називають, розміщений в одній із будівель колегіуму не тільки тому, що він тут навчався. У цьому будинку жила його перша муза — Марія Фальц, його перше кохання, яке червоною ниткою проходить через усе його життя. На жаль, жодна річ у музеї не належала ані Арсенію, ані Марії. Але в цих двох кімнатах дому відтворено образ і стиль того часу. Всі меблі є антикваріатом, їм понад сто років. Тут немає стендів і вітрин, як у традиційних музеях, бо він живий — як містична істота, що любить приймати гостей. Тут проводяться літературні вечори шкільного гуртка, зустрічі з письменниками. В одній із кімнат є імпровізована сцена, адже у дворянських сім’ях дуже полюбляли театральні вечори. А до Тарковського дуже часто приходила родина Тобілевичів. Особливо Арсеній захоплювався грою Саксаганського, якого вважав найвизначнішим актором.

У біографії Арсенія Тарковського зазвичай майже не приділяють уваги елисаветградському періоду. Але ж саме середовище, де він провів дитинство і юність, сформувало майбутнього письменника. І все життя він пам’ятатиме рідне місто і буде за ним сумувати: «А всё-таки жалко, что юность моя // Меня заманила в чужие края, // Что мать на перроне глаза вытирала, // Что этого я не увижу вокзала …» У 1955 році, коли Арсеній Тарковський востаннє приїхав до рідного міста, він поїхав на хутір «Надія». По дорозі попросив зупинитися. Став на коліна і поцілував рідну землю… Він вже ніколи не повернеться сюди, але завжди пам’ятатиме місто свого дитинства, яке для нього було найкращим у світі …

сайт: http://collegium.net.ua/